Особистісно орієнтоване навчання

 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ

1.1.          Суть та зміст особистісно орієнтованого навчання

Сьогодні ми спостерігаємо зміну цільових установок, а саме: перехід від головної мети - всебічний і гармонійний розвиток підростаючого покоління - до формування особистості учня (вихованця), розвитку його здібностей та обдарувань, наукового світогляду, як сказано в Законі України “Про загальну середню освіту” (стаття 5). Ряд учених формулюють цю мету як виховання неповторної особистості з урахуванням її потреб і нахилів. Іншими словами, у скороченому варіанті нова парадигма загальної середньої освіти передбачає розглядати учня як “ціль, а не як засіб”.

На вирішення цієї головної мети спрямовані різні теорії та технології навчання. У сучасній освіті все більшого поширення набуває термін “особистісно орієнтоване навчання”.

Проблема особистісних особливостей учнів і можливостей врахування їх у навчально-виховному процесі не нова. Початок теоретичного рівня розробки особистісно орієнтованого підходу в навчально-виховному процесі пов’язаний з великим педагогом К. Д. Ушинським. Ушинському належить ідея здійснення особистісно орієнтованого підходу в умовах колективної роботи класу, яка і нині є прийнятною в нашій школі, а також ідея поєднання колективних та індивідуальних форм навчальної роботи школярів на уроці. У своїх працях він дав психолого-дидактичне обґрунтування цього поєднання.

Серед видатних педагогів велику увагу проблемам індивідуальності та особистісно орієнтованого підходу у навчально-виховному процесі приділяв П. П. Блонський. Одне із головних завдань школи Блонський вбачав у тому, що вона повинна не пригнічувати, а розвивати індивідуальність. Вирішенню цього завдання, за його твердженням, найбільш повно відповідає як початкова школа.

Сучасне розуміння особистісного підходу визначили в 60-х роках минулого століття відомі зарубіжні вчені: К. Роджерс, А. Маслоу, В. Франкль. Утверджуючи напрям гуманістичної психології, вони запевняли, що повноцінне виховання можливе лише в тому випадку, коли школа служитиме лабораторією для відкриття унікального “Я” кожної дитини, допомагатиме їй в усвідомленні, розкритті власних можливостей становленні самосвідомості, у здійсненні особистісно значущого і суспільно прийнятного самовизначення, самореалізації та самоутвердження.

Особистісно орієнтована модель навчання сьогодні розробляється багатьма вченими. З-поміж значної кількості теоретичних концепцій особистісно орієнтованого навчання передусім виокремлюються психолого-дидактична концепція І.С.Якиманської та дидактична модель особистісно орієнтованої освіти В.В.Сєрикова, які найбільше відповідають новим потребам освіти.

І. Якиманська вважає, що кожен учень дивиться на світ, спираючись на суб’єктний досвід. Дитина, пізнаючи світ користується “перед-знаннями”, сформованими культурою, що її оточує. Тому важливо спочатку виявити суб’єктний досвід учня, а тоді вже, спираючись на нього, формувати наукові знання. Важливо також погоджувати нові поняття з суб’єктним досвідом учня.

В основу моделі особистісно орієнтованої освіти, розробленої В.В.Сєриковим, покладено теорію особистості С.Л.Рубінштейна, згідно з якою суть особистості виявляється в здатності займати певну позицію ("особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти власною поведінкою і діяльністю"). Ідея концепції - створення умов для повноцінного прояву і розвитку особистісних функцій суб'єктів освітнього процесу. Освіта, орієнтована на особистість, досягає своєї мети в такій мірі, в якій створює ситуацію зажадання особистістю власного розуміння життя, життєвих смислів тощо, сил її саморозвитку.

Традиційно, в процесі навчання особистісний досвід ігнорувався, адже він не є досконалим і науковим. На цю одну з основних відмінностей між традиційною та гуманізованою освітою, звертали увагу такі дослідники, як М. Холодна та Е. Гельфман. Вони зазначали, що за традиційної системи освіти досвід учня сприймається як такий, що не відповідає вимогам шкільного навчання, тоді як за гуманізованої освіти він розглядається як контекст учіння. Наприклад, повинні заохочуватися ініціативність, фантазія, вираження почуттів, життєвих уявлень, нагромаджених поза школою.

С.Векслер у книзі “Розвиток критичного мислення учнів у процесі навчання” зазначає, що за умови розвитку критичного мислення учні можуть не тільки послідовно викладати вивчений матеріал, а й висловлювати самостійні розгорнуті оцінювальні судження, переконливо аргументувати їх. У них посилюється прагнення до висловлення критичних думок як однієї з форм виявлення самостійності. Все це, вважає С. Векслер, сприяє правильному формуванню особистості в цілому

Особистісно орієнтоване навчання – це таке навчання, центром якого є особистість дитини, її самобутність, самоцінність: суб’єктний зміст кожного спочатку розкривається, а потім узгоджується зі змістом освіти. (І.С.Якиман-ська)

Мета такого навчання – гармонійне формування і всебічний розвиток особистості українського громадянина, повне розкриття його творчих сил, набуття власного «Я», неповторної індивідуальності. Він має стати суб'єктом життєдіяльності, професійної діяльності, а не опанувати тільки певну сукупність загальнонаукових і професійних знань, навичок і вмінь. Для цього педагог повинен допомогти учневі знайти самого себе, підтримати та розвинути людину в людині, закласти в неї механізми адаптації, самовизначення, саморозвитку, самореалізації, самовдосконалення в умовах навчально-пізнавальної діяльності, які сприятимуть становленню творчої особистості.

Особистісно орієнтоване навчання має забезпечити розвиток і самороз-виток особистості учня, виходячи з виявлення його індивідуальних особливос-тей. В основу особистісно орієнтованого навчання покладено принципи гуманістичного напряму філософії, психології, педагогіки, розроблені К.Роджерсом: -  індивід знаходиться в центрі уваги; -  людина сприймає навколишній світ крізь призму свого ставлення та розуміння; -  індивід прагне до самопізнання та самореалізації, має здатність до самовдосконалення; -  взаєморозуміння, яке необхідне для розвитку, може бути досягнено тільки в результаті спілкування; самовдосконалення може проходити тільки у взаємодії з навколишнім світом, з іншими людьми.

         Метою особистісно орієнтованого навчання є процес психолого-педаго-гічної допомоги дитині в становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні. Особистісно орієнтований підхід поєднує виховання та освіту в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-психологічного захисту, розвитку дитини, підготовки її до життєво творчості. Навчальний процес насичений знаннями, які повинен засвоїти учень, а повинен бути насичений розумінням. (А.Н.Леонтьєв)

Особистісно орієнтована система навчання спирається на такі вихідні положення:

·   пріоритет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як активного носія суб'єктного досвіду, що склався задовго до впливу спеціально організованого навчання в школі ( учень не стає, а від самого початку є суб'єктом пізнання);

·   при конструюванні та реалізації освітнього процесу потрібна особлива робота вчителя для виявлення суб'єктного досвіду кожного учня;

·   в освітньому процесі відбувається «зустріч» суспільно-історичного досвіду, що задається навчанням, та суб’єктного досвіду учня;

·   взаємодія двох видів досвіду учня повинна вибуватись не по лінії витіснення індивідуального, наповнення його , суспільним досвідом, а шляхом їх постійного узгодження, ви­користання всього того, що накопичене учнем у його власній життєдіяльності;

·   розвиток учня як особистості (його соціалізація) відбувається не тільки шляхом оволодіння ним нормативною діяльністю, а й через постійне збагачення, перетворення суб’єктного досвіду як важливого джерела власного розвитку;

·     головним результатом учіння повинно бути формування пізнавальних здібностей на основі оволодіння відповідними знаннями та уміннями.

 Описуючи та характеризуючи особистість дитини через її функції, важливі для організації педагогічного процесу, II В. Сєриков виділяє такі з них:

- функція вибірковості (здатність людини до вибору);

- функція рефлексії (особистість повинна оцінювати своє життя);

- функція буття, що полягає в пошуках сенсу життя та творчості;

- формувальна функція (формування образу «Я» );

- функція відповідальності ("Я відповідаю за все );

- функція автономності особистості (у міру розвитку вона дедалі більше стає вивільненою від інших факторів).

         Особистісно орієнтована освіта повинна створити умови для повноцінного розвитку цих функцій.

Реалізація особистісно зорієнтованого навчання потребує розробки такого змісту освіти, в який включаються не тільки наукові знання, а й методи і прийоми пізнання. Важливою є також розробка оптимальних форм взаємодії учасників освітнього процесу (учителів і учнів).

Сутність особистісно орієнтованого навчання полягає в тому, щоб:

·       визначити життєвий досвід кожного учня, рівень інтелекту, пізнавальні здібності, інтереси, якісні характеристики, які спочатку треба розкрити, а потім узгодити зі змістом освіти;

·       формувати позитивну мотивацію до пізнавальної діяльності, самопізнання, самореалізації та самовдосконалення в межах соціокультурних і моральних цінностей;

·       “озброїти” учнів механізмами адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання та іншими, необхідними для становлення самобутньої сучасної людини, здатної вести конструктивний діалог з іншими людьми, природою, культурою та цивілізацією в цілому.

Учень у рамках цього підходу - цінний виробник не стільки суспільного, скільки індивідуального досвіду.

Особистісно орієнтований підхід характеризується визнанням індивідуальності, самобутності, самоцінності кожної дитини, її розвитку не як колективного суб’єкта, а перш за все як індивіда, наділеного своїм неповторним суб’єктним досвідом. Під суб’єктним досвідом (не суб’єктивним) розуміється досвід життєдіяльності, який отримує дитина до школи в конкретних умовах сім’ї, соціокультурного оточення, у процесі сприйняття і розуміння нею світу людей і речей. У межах цього підходу можна виділити нетрадиційні положення:

- освіта - це не тільки навчання, а й учіння як особлива індивідуальна діяльність учня;

- учіння не є прямою проекцією навчання;

-    учень не стає суб’єктом навчання, а перш за все є носієм суб’єктного досвіду (під час навчання відбувається “зустріч” заданого з уже наявним суб’єктним досвідом, збагачення, “окультурювання” цього досвіду, а зовсім не його породження);

-    суб’єктність (індивідуальність) проявляється у вибірковості до світу (змісту, виду і форми його представлення), у стійкості цієї вибірковості; у способах переробки навчального матеріалу, емоційно-особистісних відношень до об'єктів пізнання (матеріальних та ідеальних).

Основні вимоги до розробки дидактичного забезпечення особистісно орієнтованого процесу:

1.  Навчальний матеріал має виявляти суб’єктивний досвід учня.

2.  Викладання навчального матеріалу в підручнику (посібнику або вчителем) спрямоване на перетворення особистого досвіду кожного учня.

3.  Активне стимулювання учня до саморозвитку, самовираження, самостійного навчання в ході оволодіння знаннями.

4.  Навчальний матеріал (завдання, задачі, вправи) має бути варіативним.

5.  Стимулювання учнів до самостійного вибору способів опрацювання навчального матеріалу.

6.  Контроль та оцінка не тільки результату, а й процесу навчання.

Отже, особистісно орієнтований підхід характеризується визнанням індивідульності, самобутності, самоцінності кожної дитини, її розвитку не як колективного суб’єкта, а як індивіда, наділеного своїм неповторним суб′єктним досвідом. Основне завдання особистісно орієованої педагогіки - розвиток здібностей учня. Реалізація особистісно орієнтованої системи потребує зміни акцентів у педагогіці: від навчання як нормативно побудованого процесу до учіння як індивідуальної діяльності школяра через колективні форми роботи, що передбачає педагогічну підтримку та корекцію.

1.2.  Урок у системі особистісно орієнтованого навчання

Найважливішими ознаками особистісно орієнтованого навчання академік  О. Я. Савченко вважає багатоваріативність методик і технологій, уміння організовувати навчання одночасно на різних рівнях складності, утвердження всіма засобами цінності емоційного благополуччя, позитивного ставлення до світу, тобто внутрішньої мотивації.

         Для проектування та реалізації в практику роботи особистісно орієнтованої системи навчання надзвичайно важливим є виконання низки вимог, а саме:

·  особистісно орієнтоване навчання має забезпечити розвиток та саморозвиток особистості учня, виходячи з його індивідуальних особливостей як суб’єкта пізнання і предметної діяльності;

·  освітній процес особистісно орієнтованого навчання надає кожному учневі, спираючись на його здібності, нахили, інтереси, ціннісні орієнтації і суб’єктний досвід, можливість реалізувати себе в пізнанні, навчальній діяльності і поведінці;

·  зміст освіти, засоби і методи його реалізації добирають і організовують так, щоб учень міг виявити вибірковість до навчального предмета, його виду та форми;

·  особистісно орієнтоване навчання будують за принципом варіативності, тобто визнання різноманітності змісту і форм навчального процесу, вибір яких повинен здійснювати вчитель-предметник, вихователь з урахуванням рівня розвитку кожної дитини, її педагогічної підтримки в пізнавальному процесі, скрутних життєвих обставинах.

         Особистісно орієнтоване навчання спрямоване на розв’язання таких завдань:

·  подолання труднощів, викликаних генетично та соціально зумовленими відмінностями в рівні розвитку дітей;

·  підвищення престижу шкільної освіти, формування в дітей стійкого інтересу до пізнання, бажання та вміння самостійно навчатися;

·       виховання в кожної молодої людини навичок соціально-моральної поведінки, духовної та побутової культури, культури праці, естетично, екологічно та фізично здорового способу життя, тобто тих рис особистості, яких вона не може набути тільки на уроках.

 Урок був і залишається основним елементом навчального процесу, але в системі особистісно орієнтованого навчання суттєво змінюється його функція, форма організації. У цьому випадку урок підпорядкований не повідомленню та перевірці рівня знань (хоча й так і уроки потрібні), а виявленню досвіду учнів за ставленням до змісту матеріалу, який викладає вчитель.

 Відомо, що логічні суттєві ознаки, зафіксовані у понятті (науковому значенні), не завжди особистісно значущі для учня. Часто учень і вчитель по-різному сприймають один і той самий зміст. Виникає необхідність погодження цих сприймань, перекладу того змісту, яким володіє учень, на науковий зміст, тобто відбувається своєрідне «окультурювання» суб’єктного досвіду учня. Саме таке завдання має вирішувати вчитель за допомогою усього класу на уроці.

 Робота на уроці з суб’єктним досвідом учня вимагає від учителя спеціальної підготовки: вміння не просто викладати свій предмет, а аналізувати зміст того, чим уже володіє учень із запропонованої теми.

 У цих умовах змінюється режисура уроку. Учні не просто слухають розповіді вчителя, а постійно співпрацюють з ним у режимі діалогу, висловлюють свої думки, діляться своїм розумінням змісту, обговорюють те, що пропонують однокласники, за допомогою вчителя ведуть відбір змісту, підкріпленого науковим знанням. Учитель постійно звертається до класу із запитаннями типу:

 -    Що ви знаєте про це?

 -    Які ознаки, властивості можете виділити (назвати, перелічити тощо)?

 -    Де ці ознаки, властивості, на вашу думку, можна використати?

 -    З якими з них ви вже зустрічалися?

Під час бесіди немає правильних (неправильних) відповідей – є різні позиції, точки зору. Учитель виділяє їх, потім починає обробляти з позиції свого предмета, дидактичної мети. Він має не примушувати, а переконувати учнів прийняти той зміст, який він пропонує з позиції наукового знання. Учні не просто засвоюють готові зразки, а усвідомлюють, яким чином вони отримані, чому в їх основі лежить той чи інший зміст, якою мірою він відповідає не тільки науковому знанню, а й особистісно значущим цінностям (індивідуальній свідомості). Таку роботу можна проводити тільки на уроці, на якому чітко визначені контекст та зміст бесіди, але їх передача організована як «зустріч» різного розуміння цього змісту, носієм якого є не тільки вчитель, а й самі учні. Науковий зміст народжується як знання, яким володіє не тільки вчитель, а й учень. Відбувається своєрідний обмін знанням, колективний відбір його змісту. Учень у цьому процесі є учасником його породження.

 Урок в сучасних умовах повинен носити творчий характер. Потрібно запозичувати все найкраще в досвіді вчителів, самому шукати можливі, більш ефективні підходи пояснення нового матеріалу і повторення вивченого матеріалу.

Засвоєння знань, формування умінь і навичок на уроці – це нелегкий процес. Виникають різні задачі, шляхи, способи і форми вивчення навчального матеріалу, щоб призводить до багатогранності видів уроку, до різних його варіантів.

Саме такий урок можна назвати особистісно орієнтованим. Під час його проведення вчитель не просто чуйний до дітей, а разом з ними здійснює рівноправну діяльність щодо пошуку та відбору наукового змісту знання, яке слід засвоїти. За таких умов це знання стає особистісно значущим.

Основні вимоги до особистісно орієнтованого уроку:

 o    пріоритет особистості учня в організації освітнього процесу;

 o    орієнтація на процес навчання;

 o    орієнтація на особистісні досягнення учнів;

 o    створення емоційно актуального фону уроку;

 o    чітке визначення освітніх, виховних і розвивальних завдань уроку;

 o    раціональна єдність словесних, наукових і практичних методів навчання;

 o    використання активних методів навчання;

 o    зв’язок з раніше вивченим матеріалом, досвідом, набутим учнем;

 o    формування вмінь учнів самостійно здобувати знання і застосовувати їх на практиці;

 o    заохочення прагнень учнів знаходити свій спосіб роботи з навчальним матеріалом.

Метою особистісно орієнтованого уроку є створення умов для виявлення пізнавальної активності учнів.

Засобами досягнення вчителем цієї мети можуть бути:

 o    використання різноманітних форм та методів навчальної діяльності, які дають змогу розкрити суб’єктний досвід учнів;

 o    створення атмосфери зацікавленості кожного учня в результатах роботи всього класу;

 o    стимулювання учнів до висловлювань, використання різних способів виконання завдань без побоювань помилитися, отримати хибну відповідь;

 o    використання протягом уроку дидактичного матеріалу, який дає змогу учневі обрати найбільш значущі для нього вид та форму змісту навчального матеріалу;

 o    оцінювання досягнень учня протягом усього процесу його діяльності, а не тільки за кінцевим результатом;

 o    заохочення прагнень учня знаходити свій спосіб роботи, аналізувати протягом уроку роботи інших учнів, вибирати та освоювати найбільш раціональні з них;

 o    створення на уроці педагогічних ситуацій спілкування, які б давали змогу кожному учневі виявляти ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи, створення умов для природного самовираження учня.

Виділення загальних завдань та засобів організації особистісно орієнтованого уроку має бути конкретизоване вчителем залежно від призначення уроку, його тематичного змісту.

 Щоб бути суб’єктом навчальної діяльності, учень має оволодіти її етапами:

Орієнтація

Покладання мети

Проектування

Організація

Реалізація

Контроль

Оцінювання

Для опанування етапів діяльності пропонуємо технологію особистісно орієнтованого уроку, яка складається з таких основних етапів:

1. Етап орієнтації:

-  мотивація вчителем наступної діяльності, позитивна установка на роботу;

- орієнтація учнів щодо місця заняття, яке проводиться в цілісному навчальному курсі, розділі, темі (схеми, таблиці, опори, словесна установка тощо);

 - опора на особистий досвід учнів з проблеми заняття.

2.    Етап покладання мети:

- визначення разом з учнями особистісно значущих завдань тієї діяльності, яку передбачено здійснити протягом уроку (робота учня саме на цьому уроці як передумова для складання тематичного заліку, державної атестації, майбутнього життя);

- визначення показників досягнення поставлених завдань (знання, уявлення, способи діяльності).

 Методи й засоби реалізації першого та другого етапів: актуалізація, проблематизація, інтрига, ігрова ситуація, формування пізнавального інтересу.

3.    Етап проектування:

- залучення учнів (у разі можливості) до планування діяльності, яка здійснюватиметься на уроці, через попередню роботу (випереджувальні завдання, повідомлення, реферати, підготовка наочності тощо);

- складання плану наступної роботи;

- обговорення плану роботи, яку передбачено виконати.

4.    Етап організації виконання плану діяльності:

- подання варіативних способів навчальної діяльності (письмового або усного; індивідуального або в групі; переказ опорних положень або розгорнута відповідь; в узагальненому вигляді або на конкретних прикладах тощо);

- вибір учнями способів фіксації пояснення нового матеріалу (конспект уроків в школі, схема, таблиця, опора, план, тези, висновки тощо);

- вибір учнями (у разі можливості) завдань та способів їх виконання під час закріплення знань, формування вмінь та вироблення навичок;

- варіативність домашнього завдання (диференціація за рівнями складності та способами виконання).

Методи і засоби психолого-педагогічної підтримки діяльності учнів: заохочення; створення яскравих наочно-образних уявлень; навчально-пізнавальна гра; створення ситуації успіху; пізнавальний інтерес; створення проблемної ситуації; спонукання до пошуку альтернативних рішень: виконання творчих завдань; кооперація учнів; створення ситуації взаємодопомоги тощо.

5.    Етап контрольно-оцінювальний:

- залучення учнів до контролю за розвитком навчальної діяльності (форми взаємоконтролю у парі чи групі; самоконтроль);

- участь учнів у виправленні допущених помилок, осмислювання їх причин (взаємо- та самоаналіз);

- надання учням можливості самостійно або за допомогою вчителя чи інших учнів порівнювати отриманий ними результат з критеріями стандарту, закладеного у навчальній програмі;

 - використання механізмів позитивного ставлення до успіху школяра та оцінювання за дванадцятибальною системою навчальних досягнень учнів не тільки кінцевого результату, а й усього процесу навчання.

Засвоєння учнями структури діяльності відбувається завдяки вчителю, який допомагає учням:

 - орієнтуватися у навчальному матеріалі (предметний курс, тема, блок, навчальне заняття);

 - визначати або брати участь у визначенні мети конкретної навчальної діяльності;

- реалізувати план діяльності, мати можливість варіювати цей процес у межах визначених норм;

 - самостійно або спільно з іншими учнями та вчителем оцінювати результати своєї діяльності, порівнюючи її з освітнім стандартом (критеріями досягнення мети).

 Завершальним етапом навчальної діяльності на уроці є усвідомлення ситуації досягнення мети, переживання ситуації успіху, підкріплення позитивної мотивації щодо самої діяльності.

Види завдань на уроках за особистісно орієнтованого навчання:

1. Завдання на створення можливостей самопізнання(«Пізнай себе!»): за поданим учителем планом, схемою, алгоритмом учень перевіряє виконану їм роботу, робить висновки про те, що вдалося, де були помилки; аналіз й оцінка характеру своєї діяльності в навчальному процесі; ступінь активності, ініціативності, позиція у взаємодії з іншими учнями.

2.  Завдання на створення можливостей для самовизначення («Обирай себе!»): включають аргументований вибір різного навчального матеріалу, способу виконання завдань ( з ким і як виконувати завдання), форми звітності про виконання завдання.

3.  Завдання на включення самореалізації («Перевіряй себе!»): ці завдання вимагають творчості в змісті роботи, творчості в способі виконання роботи.

4. Завдання, які орієнтовані на спільний розвиток школярів («Створюй себе!»): «мозковий штурм», театралізація, групові проекти, інтелектуальні командні ігри; творчі спільні завдання з (або без) розподілу організаційних ролей в групі; спільний аналіз процесу й результату роботи.

5. Завдання й група методів організації спільної роботи, які спрямовані на розвиток намірів змінити себе («Змінюй себе заради себе!»): завдання, які дозволяють добровільно обрати вид навчальної роботи, проаналізувати на добровільних засадах результати роботи самим учнем (само оцінювання); завдання на опрацювання своїх навчальних перспектив; завдання на вияв особистих якостей (ці завдання не оцінюються в балах). 

Вчитель, готуючись до проведення особистісно-орієнтованого уроку, аналізує зміст навчального матеріалу, визначає види діяльності учнів, готує завдання на вибір або завдання для групової роботи, враховуючи обсяг навчального матеріалу, рівень складності за навчальними можливостями учнів, міру своєї допомоги.

Враховуючи вищезазначене, вчитель має дотримуватися таких вимог:

• чітко формулювати пізнавальні завдання, які можуть бути проблемними, спонукальними до активності, творчого мислення, пошуку нових знань і нових способів дій;

•  зосередити увагу на діяльності слабких учнів;

•  не створювати змагань на швидкість виконання завдань;

•  навчати учнів здійснювати самоконтроль, самоаналіз і самооцінювання.

Отже, функція вчителя на уроці полягає у забезпеченні учням позиції справжнього суб’єкта навчально-пізнавальної діяльності.

В особистісно орієнтованих технологіях велика увага надається емоційній культурі вчителя, його голосу, інтонації, мовленню. Ось приклади основних фраз, якими доречно користуватися вчителю на уроці:

•  Я гадаю, що найзручніше було б зробити ...

•  Мені здається, тут у центрі уваги перебуває ...

•  Я знаю, що люди звичайно починають з ...

•  Досить виконати цю частину — і ...

У складних ситуаціях учителю доводиться більш тонко реагувати:

•  Мені б дуже хотілося, щоб ти не забув про це ...

•  Я сподіваюся, саме це нам неодмінно вдасться ...

•  Я просто не можу дочекатися, коли виявиться ця деталь ...

•  Звичайно, всім подобається, коли виконана саме ця частина роботи ...

•  Це дуже важливо, і у тебе неодмінно вийде ...

•  Саме ти і міг би зробити таку справу ...

•  І це зовсім не складно. Навіть якщо не вийде — нічого страшного ...

•  Я впевнений, що ти пам’ятатимеш про ...

•  Починай же! Ти це зробиш!

•  Ось ця частина (елемент) вийшла дуже гарно!

•  Підготуємо це разом по секрету від усіх?!

Таким чином, ефективність навчання під час здійснення особистісно орієнтованого підходу визначається не обсягом знань, умінь і навичок, яких набула дитина, а мірою участі самої дитини у процесі здобуття цих знань.

У системі традиційних занять урок, побудований на особистісно орієнтованій взаємодії, є найсучаснішим і оптимальнішим у навчально-виховному процесі, тому що він передбачає врахування індивідуально визначеного підходу до кожного учасника, стимулює пізнавальну активність, визначає шлях для здобуття ґрунтовних знань, умінь і навичок.

1.3. Читання  як вид навчальної діяльності

Без високої культури читання, наголошував В.О. Сухомлинський, немає ні школи, ні справжньої розумової праці. Читання є основою опанування всіх наук, розвитку людського інтелекту.

             Курс “Літературне читання” – органічна складова освітньої галузі “Мова і література”. Його метою є формування в учнів першооснов самостійної читацької діяльності, сприяння розвитку інформаційної культури молодших школярів,  виховання особистості дитини  засобами художніх та науково-пізнавальних творів.

         Навчальний предмет “Літературне читання” – багатофункціональний. У процесі його вивчення здійснюється мовленнєвий,  морально-естетичний, літературний, інтелектуальний розвиток школярів, виховується дитяча особистість. Під час читання формуються ставлення дитини до навколишньої дійсності, її морально-естетичні ідеали, громадянська позиція, збагачуються почуття, розвивається творча уява, значною мірою задовольняються пізнавальні інтереси молодшого школяра.

Зміст і методика предмета "Літературне читання" мають величезний потенціал для морально ─ етичного, естетичного виховання; мовленнєвого, інтелектуального і творчого розвитку дітей засобами художнього слова. Хоча уміння читати розвивається на всіх уроках і життєвих ситуаціях, однак лише на уроках літературного читання воно є об’єктом цілеспрямованого, системного опрацювання, що дозволяє умінню стати повноцінною навичкою, яка є інструментом неперервної освіти людини упродовж життя.

         Досягнення цілей курсу передбачає вирішення таких завдань:

-                     формувати й розвивати мовленнєві уміння й навички, провідною з яких є повноцінна навичка читання;

-    розвивати інтерес до читання, ознайомлювати учнів з дитячою літературою в багатоманітності її тематики, жанрово-родових форм;

-                     формувати повноцінне сприймання, розуміння, відтворення художнього, художньо-пізнавального тексту, дитячої книжки шляхом засвоєння відповідних навчальних і читацьких умінь;

-    розвивати емоційну й почуттєву сфери учнів, образне мислення, уміння висловлювати елементарні оцінні судження щодо прочитаного;

-         розвивати творчі здібності школярів;

-         формувати читацьку самостійність учнів;

-    формувати морально–етичні уявлення і почуття, збагачувати соціальний досвід школярів.

Уміння і навички, які формуються на уроках літературного читання, є важливим засобом саморозвитку й самовираження особистості учня. Крім того, вони мають загально навчальний характер, є засобом вивчення практично всіх навчальних предметів, забезпечують подальше засвоєння систематичних курсів у наступних ланках загальноосвітньої школи.

Спілкування з літературою як мистецтвом слова задовольняє природну потребу дитини в емоційних переживаннях, створює передумови для самовираження особистості. Молодші школярі беруть участь у посильній творчій діяльності, яка організовується вчителем на уроках класного і позакласного читання і в позаурочний час. Для стимулювання творчих здібностей використовуються такі види завдань: словесне малювання, графічне ілюстрування, творчий переказ, читання за ролями, інсценізація, складання з допомогою вчителя казок, лічилок, загадок, віршів.

   Творчість вчителя породжує творчість учня. Якщо на кожний урок намагатися підбирати такі види навчальної діяльності, які дають матеріал для роздумів, можливість виявити ініціативу і самостійність, потребують розумового напруження, винахідливості, творчості, це зацікавить дітей, викликає позитивні емоції, сприятиме пошуку, формуванню школяра як читача.

         Методична реалізація змісту курсу «Літературне читання» потребує гнучкого підходу до визначення цілей, структури уроків, добору методів і прийомів організації читацької діяльності молодших школярів.

У поєднанні методів і прийомів навчання слід прагнути до активізації пізнавальної і емоційно-почуттєвої сфери учнів, залучення їх до діалогічної взаємодії з текстом, самовираження у творчій діяльності. Повноцінне сприймання й розуміння передбачає співпрацю вчителя з учнями, взаємодію мотиваційного, змістового, операційного компонентів читацької діяльності дітей, поетапність осягнення смислової і образної цінності твору.

         Отже, реалізація ідей особистісно орієнтованого навчання потребує глибокої індивідуалізації читацької діяльності учнів. Це зумовлює необхідність систематичного вивчення учителем готовності дітей до читання, що є основою застосування диференційованих і творчих завдань, завдань на вибір, врахування в оцінюванні навчальних досягнень (зокрема, темп читання, виразність) індивідуальних особливостей і читацьких інтересів учнів.

ДОСВІД  ПРОВЕДЕННЯ  ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ НА УРОКАХ ЛІТЕРАТУРНОГО ЧИТАННЯ

Реалізація особистісно орієнтованого навчання на уроках літературного читання у початкових класах

Особистісно орієнтована освіта полягає у створенні оптимальних умов для розвитку і становлення особистості як суб‘єкта діяльності і суспільних відносин, що організовує свою діяльність. Виходячи з цього, виникає необхідність наукового аналізу розвитку особистості. Особистісно орієнтована освіта акцентує увагу на розвиток ціннісно-смислової сфери діяльності учнів, яка виявляється у їхньому ставленні до пізнавальної діяльності, її переживанні. Учень у такій системі виступає суб‘єктом не лише учіння, а й життя.

За особистісної діалогічної взаємодії процес оволодіння знаннями здійснюється в атмосфері інтелектуальних, моральних і естетичних переживань, думок, позицій, наукових підходів, пошуків істини, проектуванні різноманітних можливих розв‘язків пізнавальних завдань.

У контексті особистісно орієнтованої взаємодії «дитина-дорослий» для мене є важливим прагнення вчителя та учня активно брати участь у спільній діяльності. На мій погляд, успіх забезпечується завдяки такій діяльності, за якої педагог передає іншим свою індивідуальність у процесі взаємодії, яка розуміється, як одна з форм спілкування. Одночасна  участь учителя і учня в навчально-педагогічній діяльності означає, що кожен має внести в неї свій особливий внесок. Це і дає змогу розглядати взаємодію як організацію спільної діяльності. Особистісно орієнтоване навчання – це одна із форм спілкування, яка заснована на особистому підході до дитини, спрямована на обмін особистим досвідом, побудована на основі спів сприяння, співпереживання, співучасті, взаємоповаги, тісної співпраці вчителя і учня.

Власний педагогічний досвід, працюю п’ятнадцятий  рік вчителем початкових класів,  вивчення теоретичних засад сучасної педагогіки, бажання досягти як власного так і спільного успіху в колективі – все це змушує мене постійно шукати реально ефективні  форми організації навчально-виховного процесу. На мій погляд, ефективним є особистісно орієнтоване навчання , тому проводжу багато особистісно орієнтованих уроків літературного читання.  Підготовка до особистісно орієнтованих уроків ретельна, враховується технологія проведення уроку.  На уроках літературного читання навчаю школярів співпраці в парах, групах; пошукової роботи з різними джерелами інформації; елементів словесної творчості і фантазування, формую готовність до роботи з різними джерелами інформації, вчу виділяти в ній головне, суттєве.

Щоб на уроці виникло співробітництво, діти мають усвідомити і прийняти мету навчальної діяльності. Лише тоді для них вона набуває особистого значення. Чітко  й переконливо інформую учнів стосовно того, що і навіщо вони робитимуть на даному уроці, залучаючи до цього своїх учнів. Пояснюю учням важливість матеріалу, що вивчається для практичної діяльності, для вивчення інших наук. Складаю та обговорюю разом з учнями  план роботи на уроці. Ефективним є використання символічних малюнків на позначення кожного виду роботи. Головними умовами особистісно орієнтованого уроку є надання учням варіативності у виборі способів навчальної діяльності, варіативність домашнього завдання (диференціація за рівнем складності та способом виконання). Використовую такі прийоми психолого-педагогічної підтримки діяльності учнів на особистісно орієнтованому уроці: заохочення, створення яскравих наочно-образних уявлень, навчально-пізнавальна гра, створення ситуації успіху, спонукання до альтернативних рішень, виконання творчих завдань. Цікавою формою стимулювання здібних учнів до співробітництва можуть бути доручення самостійно підібрати завдання, малюнки, твори, прислів’я, загадки до наступного уроку. Цінністю особистісно орієнтованого навчання є передусім увага до внутрішнього світу дитини, розвитку особистості учня шляхом учіння; по-друге, пошук нових методів, форм і засобів навчання.

Методичні рекомендації вчителям початкових класів  щодо проведення особистісно орієнтованого навчання на уроках літературного читання

Цей матеріал допоможе  вчителеві спланувати урок з урахуванням відповідних вимог (загальнопедагогічних, психологічних, гігієнічних) та визначити технологію його проведення (етапи уроку).

Рекомендації до проведення уроку:

 •  Якщо вчитель використовує різноманітні форми і методи організації роботи учнів,  це  дозволяє розкрити зміст їх суб'єктного досвіду щодо запропонованої теми.

 • Учитель повинен  створити атмосферу зацікавленості кожного учня в роботі класу.

 • Треба стимулювати до використання учнями на уроці читання різноманітних способів виконання завдань, без боязні помилитися, отримати неправильну відповідь.

 •  Потрібно заохочувати прагнення учня пропонувати свій спосіб роботи, аналізувати в ході уроку різні способи, запропоновані дітьми, відбирати і аналізувати найбільш раціональні, відзначати і підтримувати оригінальні або найбільш дієві.

 • Учень може сам вибирати тип, вигляд і форму матеріалу (словесну, графічну, умовно-символічну).

 •  Необхідно створювати педагогічні ситуації спілкування, що дозволяють кожному учневі, незалежно від його готовності до уроку, проявляти ініціативу, самостійність, вибірковість до способів роботи.

 • Ефективним є обговорення з дітьми в кінці уроку не тільки того, що "ми дізналися" (чим оволоділи), але і того, що сподобалося (не сподобалося) і чому; що б хотілося виконати ще раз, а що зробити по-іншому.

 • При опитуванні на уроці читання треба аналізувати не тільки правильність (неправильність) відповіді, але і  самостійність, оригінальність, прагнення учня шукати і знаходити різноманітні способи виконання завдань.

 • Під час оголошення  завдання додому необхідно називати не тільки зміст і об'єм завдання, обов’язково давати учням можливість вибору завдань ( за рівнями, за інтересом, за вміннями і т.д.),  але і давати докладні рекомендації по раціональній організації навчальної роботи, що забезпечує виконання домашнього завдання.